Маннімарко, Король Хробаків (ориг. Mannimarco, King of Worms) — підручник у декількох іграх серії The Elder Scrolls.
Де шукати[]
The Elder Scrolls IV: Oblivion[]
Містичні архіви Таємного університету.
The Elder Scrolls V: Skyrim[]
- Храм Прикликателів ночі, у кімнаті з лабораторією;
- Вічнозелений гай, на вівтарі;
- Південніше Колегії Вінтерхолда, біля руїн двемерів і нижче, у сумці 2-х скелетів біля води.
Текст (переклад з англійського оригіналу)[]
Горіклес
О, священний острів Артеум, де рожеве світло наповнює повітря,
Над вежами й поміж квітів ширяють ніжні бризи,
М'яко схиляються вкриті зеленню скелі до розбурханої піни у підніжжя,
Завжди там весняний день у межах його кордонів,
Це містичний, захищений туманом дім Ордену Псиджиків:
Тих порадників королів, обережних, мудрих й справедливих.
Десять десятків і тридцять років минуло з того часу,
Як впали могутні Ремани,
Два обдаровані учні навчалися у братстві Псиджиків.
У одного серце було світле і тепле, у іншого темне та холодне.
Найбожевільніший, Маннімарко, кружляв у смертельному танці,
Його душа в кістках та хробаках, шлях некромантії обрала.
Заманював він у пастку і поневолював душі, та промовляв злії закляття.
Перший з двох, Галеріон, мав магію, виразну та яскраву, як день.
Зіткнувся він із Маннімарко під сірою вежою Цепора,
Промовив: «Твій злий містицизм це не спосіб наділити себе могутністю,
Приносиш жах у духовний світ, твоє навчання повинно припинитися».
Маннімарко насміхався, бо ненавидів життя таке і світ,
І повернувся до свого мистецтва темного; його кольорів, смерті та тліну.
О священний острів Артеум, як повільно усвідомлюєш ти небезпеку,
Коли страшна правда викрилася, надто слабке покарання було.
Вислали огидного Маннімарко з острова мудрих
На материк, на Красу Світанку, і стало ще більше смерті й душ.
«Ти знайшов вовка і послав цього звіра до отари овець»,
Так сказав Галеріон своїм Вчителям: «На Тамріелі почалося жахіття».
Не говори більше про нього, — промовив мудрець у Сірому Плащі.
Це не перший раз, коли Галеріон побачив своїх Вчителів черствими,
Що не турбуються про людей та ельфів за межами свого острівного палацу.
Галеріон не вперше міркував, що «настав час створити».
Новий Орден, який принесе всім справжню магію, могутню Гільдію магів.
Отож нарешті він покинув лазурову бухту чарівного Артеума.
О, проте ми вже багато разів славили Вануса Галеріона,
За те, що скинув ланцюги Псиджиків, та приніс магію на землю.
Протягом багатьох років він бачив дотик руки Маннімарко,
Через пустелі, ліси, міста, гори та моря Тамріеля.
Темна долоня простягнулася і зросла, неначе якась страшна хвороба
Його темні некроманти, збирають прокляті артефакти минулого.
Вони принесли йому ці знаряддя, божевільні чарівники і відьми,
І приніс він забруднені кров'ю трави та олії до своєї печери гріха,
Солодка акавірська отрута, пил святих, снопи людської шкіри,
Поганки, коріння та багато іншого захаращували його алхімічну полицю,
Як павук у своїй павутині, він всмоктав у себе всю їхню силу,
Маннімарко, Король Хробаків, перший у світі невмирущий ліч.
Шкода по шкоді, до поки гниль не дійшла до самої серцевини,
Хоча він і зберіг ім'я Маннімарко, його тіло і його розум
були лише живим, рухомим трупом, коли він відцурався людей.
Кров у його жилах стала замість цього тушкованою отруйною кислотою.
Його сила і його життя зростали, в міру того, як росла його колекція падла.
Могутніми були ці артефакти, давно прокляті з часів Йор.
Вони кажуть, що Галеріон покинув Гільдію, назвавши її «болотом»,
Але це неправда — це могутній потік, що впливає на річку часу.
Галеріон побачив підйом Маннімарко через отримані сили,
Звернувся до своїх магів та лицарів світла: «Перед моїм останнім подихом,
Повинен я тиранію хробаків зупинити, знищити нарешті нежить».
Він привів їх на північ до проклятих земель, до гірського перевалу.
Ті, хто пережив битву, кажуть, що ніколи такого не бачили.
Підперезаний магією, озброєний мечем і сокирою,
Галеріон промовив, повторюючи: «Король Хробаків, складай свої артефакти,
і їх силу переді мною, і ти будеш жити так, як личить мертвим».
Порожній сміх відповів: «Ти помреш першим», — сказав Маннімарко.
Потім армія мага зіткнулася з непристойною силою нечистивих.
Уявіть собі хвилі вогню і морозу, і тремтіння гори,
Стріла блискавки вигинається вперед, тріскається в зітханні дракона.
Як листя, шляхи побоїщ розлітаються, щоб злитися з небом,
за покликом некромантів мерці повилазили із землі, щоб битися,
щоб бути розсіяними в небуття потоком святого світла.
Вир енергії розбурхався, кров каскадами потікла в річках.
Як грозовий вибух в блакитному небі або раптовий рев лева,
як гострі бритви, що рвуться над ніжним вишитим мереживом,
так доторкнувшись Галеріон потряс гору до своєї основи.
Орда нежиті впала, але прислухаючись до їхніх вмираючих криків
З глибини те, що вони називали Королем Хробаків, справді піднялося.
Сам Нірн кричав у війні магів і некромантів.
Його очі горять темним вогнем, він відкрив свою беззубу пащеку,
Сіючи блювотну темряву з кожним видихом свого дихання,
Все висмоктуючий у смердючому повітрі відчув крижаний дотик смерті.
У небі над горою темряву подолала блідість,
тоді Маннімарко Король Хробаків відчув, що його похмурі сили зазнають невдачі:
Артефакти смерті витягли з нього гнилого скелетного кігтя.
Тоді загинула тисяча добра і зла, підтверджує історія.
Серед них, на жаль, і Ванус Галеріон, той, хто показав шлях,
Здавалося колись, що Маннімарко дійсно помер в той день.
Розсіяні, здавалися некроманти, злими, жахливими дурнями,
Назад до Гільдії магів, переможці віднесли прокляті інструменти,
Через нього живі стали нежиттю, Маннімарко, Король Хробаків.
Дітки, слухайте, як тіні перетинають вашу сплячу хатинку,
І селище спить, вулиці стають безлюдними,
І місяці б'ють по нічних хмарах,
І люди на кладовищі відпочивають, ми сподіваємося, у вічному сні,
Прислухайтесь, і ви почуєте шепіт кроків повзучих, тоді моліться,
щоб ви ніколи не відчули жахливий дотик Короля Хробаків.
Текст (переклад з російської локалізації)[]
Горіклес
О, Артейум, священний острів! Тут чаклунством насичене повітря,
І серед домів, і між квітів грає вітер південний,
Спускаючись із зелені пагорбів під піну хвиль безмежних,
Весна під зведенням палаців туманом солодким тане.
Цей острів орден мудреців від очей чужих ховає:
Великих таємне зібрання мужів, що славні благородством.
З падіння Реманів коли минуло двадцять дюжин літ,
Студентів пара почала у мудреців своє навчання.
У першого душа світла, другого мучають сумніви:
І Маннімарко пізнавав глибини древніх фоліантів,
Він смерті тайни осягав шляхами некромантів.
Спокусився владою тоді він, не милим стало йому світло.
А друг його, Галеріон, був доброю вдачею славетний він,
Зоставить темні справи безумця попросив.
Промовив він: «Зло не для тебе, не трать чарівних сил».
Лиш посміхнувся темний маг і геть пішов,
Прийняла його холодна темрява, взяла в обійми ніч.
Сітку брудних помислів своїх продовжив він плести затим.
О, Артейум, священний острів! З бідою справиться непросто,
Хоч жахливої правди обличчя розкрите, мізерною кара була —
Для Маннімарко був закритий на острів шлях за ті діяння.
І він відплив на материк, щоб розпалити вогонь смерті.
«Того, хто носить вовче лице, ви до овець відіслали!» -
Хоч голосив Галеріон, та рішення було міняти пізно.
«Не треба більше слів про нього», — старійшини відповіли отак.
Наш юний маг не в перший раз побачив їхню безсердечність,
Від чужих заховані очей, гордовиті та безпечні.
Наш юний маг не в перший раз рішення прийняв покинути Артейум,
Щоб до усіх вільних рас, збудував Гільдію свою,
Мистецтво магії донести, велич сил прадавніх.
Потім не раз поет прославив благії сходи його справ.
Світ змінив Галеріон, зруйнував псиджиків кайдани,
Та незабаром він побачив тлін: під гнітом темряви були готові
Упасти села і міста, чума грозила Тамріелю -
Лісам, озерам і морям. Жагучий до крові, наче звір
Став безрозсудним Маннімарко, над світом влади захотів.
Від некромантів всіх країв текли до нього всі пожертви:
Дитяча кров і мертвих тіл тліннії останки,
В яких жага розпусти тліла, отрути і поганки -
Усю гидоту світу збирав володар безобразний.
Неначе павук плів він сіть в свої брудних хоромах.
Король хробаків. О, Маннімарко! Народження він гидким личам дав.
Безумною жагою руйнування, чумою, проказою, розтлінням
Його душа і плоть його отруєні навіки,
Хоч серце билось в нього, та нелюд він:
В гнилому тілі по венах слиз біг в цій істоті.
Урозріз з законами природи із-під землі вставала
Армада павших мертвяків, чаклування хворого витвір.
Прокляття древніх артефактів давали силу Маннімарко.
Узрів тоді Галеріон, біда яка я може статись,
Життя покласти він поклявся, щоб звіра знищить
І світ позбавить від напасті. Він Магів гільдію покинув,
Що в розбратах дурних ледь животіла, поки чума погрожувала світу.
На північ він пішов з військами, щоб гори ті зігріть спекотним боєм.
В краю тліну та хробаків сталась страшна битва.
Та перед тим Галеріон сказав: «Король хробаків, здавайся!
Як і завідано тобі, в могилу повертайся!»
Відповідь в ущелині жахливим сміхом відізвалась:
«Ти першим, нерозумний дід, в могилу відправляйся!»
Зіштовхнулись маги у ту ж мить зі скверни темним поріддям.
Вогонь і крига цей край обняли, і у страху гори дрижали.
Круговерть блискавок розрядів кружляла у танці дикому,
Вирував війни вир, перетин сил великих.
На заклик темряви тіла бійців із попелу вставали
І в попіл знов у спеці бою безмовно повертались.
Нема рахунку душам, що у ту ніч у мороку навік пропали.
Галеріон непереможний, неначе неприборкний лев,
Бився із нежиті ордою завзято та сміливо,
І серце яростю святою в грудях його горіло,
Світло несучи в темряву тіней. Цей маг не побоявся
В момент, коли Король Хробаків із лігва з'явився
І показав своє лице, свій вигляд страшний, небачений до цього часу.
Роздався богомерзкий крик, і паща беззуба розверзлась,
І з кожним видохом своїм прокляття відригая,
Й повітря випорожненням цим, злосмердям, наповнюючи,
Місяць і зірки потушив, світ занурив у пітьму —
Він бився, не шкодуючи сил, та все ж пав у бою:
Король хробаків покинув світ, він в небуття скинутий навік.
Позбавлений світ від мерзенної скверни, і некроманти тікали геть,
Забувши забрать з собою у темряву хробачі прокляті творіння,
Що з того часу знайшли спокій під магів наглядом суворим.
З тих пір не гасне яскраве світло, що магією запалене:
Хоч і пройшло немало літ, почив Галеріон,
Та пам'ять про його діяння зберігають історії скрижалі.
І все ж темними ночами, коли все місто засипає,
Коли місяць на небі спить в безмовній тиші,
І тільки на кладовищі вогні колихаються в імлі,
Друзі мої, у ту нічну годину одну лиш думку майте
Що після смерті чекає спокій. Моліться і надійтесь
Що влади Короля Хробаків ніхто із смертних не пізнає!
Цікавинки[]
- Російська локалізація книги значно розходиться в перекладі з англійським оригіналом.