36 Уроків Вівека, Проповідь 25 (ориг. 36 Lessons of Vivec, Sermon 25) — підручник у грі The Elder Scrolls III: Morrowind.
- Попередній том: «36 Уроків Вівека, Проповідь 24».
- Наступний том: «36 Уроків Вівека, Проповідь 26».
Де шукати[]
- Забуті печери Ануднабії, Кузня Хілбонгарда — на платформі з вогняним атронахом
- Кунірай — у південній кімнаті-кузні
- Альд'рун, Маєток Морвейнів — нижній поверх, на стелажі праворуч від сходів
- Іноді в якості випадкової знахідки в контейнерах підземель.
Текст[]
Писання Міста:
Усі міста створені із затверділого світла. Як і його місто, моє місто.
Але потім світло загасає, викриваючи яскравого і жахливого янгола Велота. Він у своїй докімерській формі, демонічний ВЕК, худорлявий, і блідий, і прекрасний, зі шкірою, що розтягнута до болю тонко по пташиних кістках, з опереними зміями, що обводять його руки. Його крила простягаються позаду, з червоними та жовтими кінчиками, ніби леза на сонці. Тонкий об’єм його полум’яного волосся, молочного від сяєва, що коронує його голову, полинає ніби під водою. Його постава безсумнівна і викликає нестерпну побожність.
Це — місто Бога, не схоже на інші. Іноземні міста присипляють своїх мешканців і йдуть до зорями раненого Сходу аби вшанувати мене. Столиця північних людей, вкрита еоновим льодом, уклоняється перед Вівеком-містом, мною і ним, разом.
Самовигадані вулиці несуться тунелями крови. Я себе відбудував. Гіперокі знаки вздовж моєї транспортної руки, невдовзі — внутрішнього моря. По моєму тілу повзуть усі, що зібралися споглядати, як я здіймуся немов монолітний інструмент насолоди. Мій хребет — головна дорога до міста, котрим я є. Численні транзакції відбуваються у венах і кладках, і мандрують, мандрують, мандрують, поки мандрують вони по, і крізь, і додаються до мене. Вздовж мого черепа височіють храми, і буду носити я їх немов корону. Пройдіться по губах Бога.
Вони додають до мене нові двері, і завиграшки стаю я понадбезсмертним, з усіма приходами, та уходами, та спекою ринку, де за мене торгуються; з криками дітей, зайнятих грою, із глузуванням, веселощами; я — жаданий, оплачений місцевими грошима, свіжо викарбуваними, з моїм лицем на одному боці та моїм містом-тілом на іншому. Я гляджу крізь кожне нове віконце. Невдовзі я — мільйоноока комаха, що снить.
Військові сурми, що іскряться червоним, звучать наче худоба у грудній клітині неспішного транспорту. Єретиків знищують на колінах площі. Я виливаюсь у пагорби, де будинки сходять наче висип, яку я ніколи не почешу. Міста є антидотом до полювання.
Я підіймаю ліхтарі, щоб освітити свої порожнини, тисячам зичу віск для свічок і на кожній — моє ім’я, знову і знову, ім’я незчисленне, приховане; мантра і священник, бог-місто, заповняю я кожен кут названим ім’ям, що котиться, обвиває, біжить як мова річки, сміючись, із ходою злуки, торгівлі, крадіжки, пошуків, і хай не хвилюються ті, що йдуть зі мною. Це і є тим квітучим замислом Аурбіса. Це і є обіцянкою ПСДЖДЖДЖ: яйце, втілення, людина, бог, місто, стан. Я служу, і прислужують мені. Я створений із дроту, і нитки, і вапна, і перейняв роль свого попередника — світу без мене.
І кінець словам цим — АЛЬМСІВІ.